Яніна Пруденко: «Технологія – наша органопроекція»

Яніна Пруденко – кандидат філософських наук, куратор Відкритого архіву українського медіамистецтва, куратор «Нової художньої школи: медіаарт для практиків-2013». Під час свого виступу на V Міжнародній науково-практичній конференції «Медії та ідентичність: Нuman Transformation in the Digital Age» Яніна розповіла про співжиття людського й технічного, а також роздумувала, яку роль у цьому симбіозі відіграє мистецтво.

В сучасному світі існує таке поняття, як «феномен постлюдини». Постлюдина – це операційна система, котра співпрацює з людиною. Її ще називають симбіотом, біороботом, штучно вирощеною людиною чи штучним інтелектом. Цифрові технології деякі теоретики починають називати вологими технологіями. Це коли технології біологічні та цифрові механізовані й біологічні механізовані зливаються воєдино і впливають навіть на наш зовнішній вигляд. Наприклад, ми можемо побачити, як тісно співіснують ці два світи – природний та штучний. У фільмі «Вона» операційна система та людина переживають інтимні стосунки. Ця історія – лише фантастика, чи це те, що очікує нас насправді?

Людині властиво відчувати технофобію. Ми навіть підсвідомо маємо страх до технологій, коли думаємо, що нас може підвести комп’ютер чи принтер, чи ще щось. То що вже говорити про штучний інтелект, котрий нагадує людину? Ми будемо відчувати цей страх і це питання етичного характеру. Скоро етика говоритиме про це на серйозному рівні. Що стосується сьогодення, то коли бачимо біороботів у фільмах та книжках, ми вже достатньо налякані. Про технофобію згадував ще Карл Маркс у своїх економічно-філософських рукописах 1844 року. Тоді він ввів таке поняття, як «відчуження», і говорив про те, що з розвитком технологій людина поступово відчужується від своєї праці, від свого клієнта, з яким вона працює, від соціуму й від самої себе, і це через розвиток технологій та розвиток промислового виробництва. Ще одним прикладом є фільм С. Кубрика «Космічна Одіссея». У фільмі розповідають про те, як штучний інтелект та операційна система змовляються проти людей.

У цьому контексті варто згадати про таке поняття, як «морфологічна свобода». Морфологічна свобода визначає право людини зберігати незмінними чи змінювати частини власного тіла так, як вона вважає за потрібне. Прикладом того, як людина втручається у своє тіло, є історія про Кевіна Ворвіка. Кевін – кіборг, який наприкінці 1990-х років встановив собі чип і за допомогою цього чипа інтегрувався з операційною системою. Відтак 2002 року він об’єднав свою нервову систему із нейронним інтерфейсом. Завдяки цьому він зміг передавати свої відчуття своєму колезі та своїй дружині. Чоловік розповів, що жити із чипом доволі складно. Це спричиняє багато труднощів у повсякденному житті. Наприклад, коли він проходить через металошукач, то апарат відразу фіксує небезпеку. І коли він приїжджає в аеропорт, то йому потрібно мати спеціальні документи, щоб працівники зрозуміли, ким він є, щоб пройти контроль. Він – людина з особливою потребою. І ми повинні зауважити, що сьогодні під таких людей потрібно підлаштовувати світ.

Рефлексія щодо цього існує на перетині художнього та етичного, мистецтва й моралі. Одним із прикладів цього є перфоманси відомого австралійського митця Стеларка, який у 1980 році створив свій проект «Третя рука». Стеларк – художник і професор Університету Кьортина в австралійському місті Перт. Він використовував механічну руку, прикріплену до правої руки. Нею можна було управляти за допомогою сигналів електроміограми. Ще одним відкриттям у темі морфологічної свободи є проект Стеларка «Третє вухо». Чоловік за допомогою хірургічного втручання виростив на своїй лівій руці додаткове вухо. «Тіло застаріло», – таким слоганом керується Стеларк у контексті морфологічної свободи.

Ще одним прикладом із мистецтва можуть бути літературні твори Айзека Азімова «Я, робот» і «Двохстолітня людина». Зокрема в цих творах автор описує три закони робототехніки. Перший закон – робот не може зашкодити людині, або своєю бездіяльністю дозволити, щоб людині було заподіяно шкоду. Другий – робот повинен підкорятися наказам людини, за винятком тих, які суперечать першому закону. І третій – робот повинен захищати самого себе, якщо тільки його дії не суперечать першому і другому законам. Згідно з цими законами, найважливіше завдання робототехніки – покращення життя людини.

На захист морфологічної свободи людини також виступає Наташа Віта-Мор – художниця, трансгуманістка та дизайнерка. Її проект «Кісткова щільність» про те, як відбувається нарощення, зменшення та регенерація кісткової маси в біосистемі людини. Наприклад, із віком наші кістки втрачають щільність, тому при пошкоджені кістка гірше регенерується. Наташа розробила цілу систему, котра передбачає дієту, вживання біологічних добавок і фізичні вправи, щоб покращити регенерацію. Засобом втілення цього проекту є не що інше, як людське тіло, котре розглядають як гібрид біомистецтва і перфомансу.

Чому люди, котрі працюють на перетині мистецтва і технологій, говорять про ці етичні питання?

Насамперед технології здатні полегшити життя людини. Тут можна пригадати Ted-виступ Найджела Екленда – «Людина з рукою термінатора», як ще його називають. У своєму виступі він описує історію того, як потрапив в аварію на виробництві, внаслідок чого втратив кінцівку. Після цієї травми чоловік пережив біологічну та моральну кризу. Сучасні технології допомогли йому позбутися цих криз. Завдяки технологіям він майже не відчуває дискомфорту від відсутності руки. Якщо штучна рука обмотана чимось на кшталт шкіри, то це хороший приклад того, як естетика і технологія взаємодіють. Коли ця рука обмотана чимось на зразок шкіри, то для нас вона стає більш прийнятна з позиції естетичного уявлення про те, як має виглядати рука людини.

Штучний інтелект буде працювати для людини, і буде залежати від людини. Технологія – це всього лише медіум, котрий стоїть за людиною. Технологія – це наша органопроекція.

Законспектувала Ірина Яворська